Її творчість наснажує науковців та учителів, поетів та художників на нові і нові твори. Її життєва позиція у ті переломні часи відродження української державності та її просвітянська діяльність на теренах зрусифікованого півдня України наснажувало творчу молодь на створення просвітницьких молодіжних та дитячих студій, клубів та громадських організацій. Це про неї відомий український літературознавець Лада Федоровська писала: « Вона живе поезією у кожну мить свого існування. Це її постійний внутрішній стан – дослухатися до поетичного звучання світу…» А нині, вже 20 років поспіль, літературний світ соборної України сумує за втрачену можливість спілкуватися з розумною, духовно збагаченою письменницею Валентиною Наумич, світлій пам’яті якій з-під пера поетів з’являються поезії. Відома українська поетеса Валентина Нижеголенко порівнювала її з образом «Лебідки» і так її охарактеризувала: «Тендітная станом та духом незламна, добро засівала, плекала красу…» А Заслужений діяч мистецтв України, видатний український поет Микола Братан у своєму творі «Пам’яті Валентини» писав:
«Сприймаючи поезію, як чудо,
Воліла прислужитися йому.
Тож стільки і продумано, й відчуто.
Не кожному дано було збагнути,
Яким потрібно гранословом бути,
У світло перетворюючи тьму.»
Саме Микола Іванович Братан звернув увагу на неймовірно великий творчий потенціал у хворобливої тендітної жінки, постраждалої від аварії на Чорнобильській АЕС. Тому й наполягав на необхідності друкувати її поезії у літературних альманахах та у поетичних збірках.
Народилась Валентина Іванівна Наумич 8 січня 1942 року на Житомирщині в с. Зубівщина Коростенського району в багатодітній родині. Закінчила Малозубівщанську середню школу в 1959 році. Своє навчання у кооперативному технікумі м. Чернівці закінчила з відзнакою у 1962 році. З 1962 року по 1967 рік – студентка Львівського торгово-економічного інституту.
У квітні 1967 року Валентина Іванівна виходить заміж за студента Львівського медичного інституту Василя Панасовича Наумича, а після закінчення вишів родина Наумичів за розподіленням їде працювати в місто Ленінабад ( нині Худженд) Таджицької РСР. Там Валентина Іванівна працювала старшим інженер-економістом Ленінабадського шовкового комбінату.
В 1969 році народила сина Владислава, а у 1971 році – сина Віталія. Після других пологів стан здоров’я Валентини Іванівни значно погіршився - з'явиласть задишка при незначному фізичному навантаженні. Консиліум лікарів порекомендував змінити клімат і повернутися в Україну. Таким чином у червні 1972 року сім’я Наумичів повертається в місто Коростень Житомирської області. У клініці академіка М.М. Амосова встановлено складну ваду серця. На той час методик хірургічного лікування цієї хвороби не було в нашій державі. Прийшлось лікуватись в декількох кардіологічних клініках міст Києва та Коростеня. Не дивлячись на хворобу, Валентина Іванівна працювала економістом Коростенської міської лікарні, ростила і виховувала синів. Старший із них закінчив Національний медичний університет імені академіка Богомольця, а молодший – Новоросійську морську академію.
Перші проби пера відбулися саме на Житомирщині. Друк у Коростенській районній та Житомирській обласній газетах відкривав для Валентини Іванівни новий незвіданий світ літературної творчості. Проте Аварія на Чорнобильській АЕС поклав край перебуванню родини Наумич на Житомирщині. Встановлення
лікарською комісією 2-ї, а пізніше і 1-ї групи інвалідності для Валентини Іванівни Наумич як постраждалої від катастрофи на Чорнобильській АЕС змусив родину переїхати на терени смаглявої Таврії, де у повну силу почав розкриватися надзвичайний літературний хист пані Валентини.
Микола Іванович Братан сприяв друку у Херсонському видавництві «Просвіта» перших поетичних збірок Валентини Наумич. Він був її першим редактором і рецензентом. Перша збірка поезій Валентини Наумич «Є життя – лиш одне, без повтору…», яка вийшла друком у Херсонському видавництві «Просвіта» вже далекого 1993 року, засвідчила про появу на обрії літературної Херсонщини поетки, мовно збагаченої і надзвичайно цікавої своєю незашмуляною системою образів. Після виходу першої поетичної збірки Валентина Наумич відчула на собі і радість літературних перемог, і заздрість літературних ворогів, які вже на первопутках літературної кар’єри Валентини Іванівни намагалися їй ставити перепони. Про це Микола Братан писав так:
«Когось у вірші наголос коробив,
Хтось розділових знаків не уздрів.
Вона ж, тяжку долаючи хворобу,
Зневаживши душеубогу злобу,
Уперекір проречистому снобу
Творила свій неповторимий спів.»
А Ізабела Плоткіна у статті «Є земля, що покличе, як мати» в газеті «Наддніпрянська правда» за 23 квітня 1994 року стверджувала: «Вірші емоційні, щирі. Приваблює багата мовна палітра. Тематика і образна система книжки – свідчення високого духовного виміру, зацікавленості історичними, релігійними та міфологічними сюжетами. Мова свіжа, метафорична.»
З виходом у 1996 році другої поетичної збірки Валентини Наумич «Голос журби» на літературному олімпі Херсонщини з’явилося ще більше поціновувачів таланту письменниці. У газеті «Наддніпрянська правда» за 17 серпня 1996 року знаний український літературний критик Лада Федоровська зазначала: «Напруженість
морально-психологічного пошуку, серйозність роздумів про життя, що переростають у природну, вистраждану філософічність, свідчать, що творчий потенціал поетеси, аж ніяк не вичерпаний – недарма обласна письменницька організація проголосувала за прийняття В. Наумич у члени Спілки письменників України. А читачі, які вже встигли полюбити її слово за зболену щирість і глибину, чекають нових зустрічей з творами.» Микола Братан у післямові до даної книги писав: «У порівнянні з першою книжкою «Є життя - лиш одне, без повтору…» ця друга, безперечно, вагоміша, колоритніша, зріліша. Валентина Наумич на наших очах виросла в поета, на повний голос промовляючи і як громадянин нової незалежної України, чиєю дочкою себе почувала і почуває нині і прісно. Маємо надію, що скаже вона по-своєму у притаманному лиш їй стилі.» І Валентина Наумич своїх шанувальників не розчаровувала. У тому ж 1996 році у Херсонському видавництві «Просвіта» побачила світ і її третя збірка «Пісня волі над сивим Дніпром». Того ж 1996 року у Херсонському просвітянському видавництві «Чиста криниця» виходить і перша збірка віршів для малят Валентини Наумич «Ой, сердитий наш гусак». У 1997 році у Херсонському видавництві «Штрих» виходить друком наступна збірка поезій Валентини Наумич «Мелодія долини голубої», а у Херсонському видавництві «Просвіта» - збірка поезій «Срібні луни». Того ж 1997 року у просвітянському видавництві «Чиста криниця» виходять ще дві поетичні збірки Валентини Наумич «Подих струни» та «До калини на запросини», а у Херсонському видавництві «Айлант» побачила світ друга збірка віршів для малят «Абетка». Вона активно друкується в газетах «Наддніпрянська правда» та «Ленінський прапор», її твори також з’явилися і у Херсонському літературно-мистецькому альманасі «Степ» та Канадському літературному журналі «Промінь». Ім’я талановитої поетеси Валентини Наумич не сходить з вуст вчителів шкіл, викладачів вишів та бібліотекарів книгозбірень області.
Книги Валентини Наумич несли у собі величезну життєдайну енергетику, яка наснажує того, хто прочитав, творити добре і вічне. Вона щоденно працювала над самовдосконаленням і це відчувалося у кожній наступній збірці. Вона працювала зі словом, пам’ятаючи слова всесвітньовідомого поета і просвітянина Івана Франка: «Поет – це вічний учень». Її авторські неологізми: «іскриння», «ізвідаля», «небовисі», «незглибні», «птахонько», «хатонько», «перехлюп», «синьоптах», «світлінь», «хватаї», «жигава-жалива», «вихриці», «синьоводи» та інші - збагатили мову багатостраждального українського народу.
Пейзажна лірика поетеси перекликається із залюбленими в український степ поезіями Миколи Чернявського та Євгена Маланюка. Її творам притаманні мелодизм Володимира Сосюри, бунтарство Івана Драча. Вона несе у собі життєдайну силу і Божу ласку. І коли «витихають голоси у легкім плетиві краси», пані Валентина серцем вдивляється в «німі незглибні небеса». І коли у скроні «б’є пустота кулеметно», коли «застиглі – збурлилися ріки, і вийшла з піняви ява», коли «горить земля розп’ята», бо «поганьбили свято хватаї», коли «тривоги більші і малі, в яких пов’язли душі грішні в своїм і насланому злі», тоді твори Валентини Наумич виводять краян у щиросердне море віри і надії, мов «два білі кораблі в серпанку сонцеграїв».
Поезія підтримувала цю тендітну хвору жінку у тяжкі часи, надихала на життя і творчість. На жаль, 17 липня 1998 року, любляче серце поетеси Валентини Наумич перестало битися. Але боротьба її Слова не зупиняється. І хоча лише після смерті Валентини Іванівни її родина отримала членський квиток члена Національної Спілки письменників України, проте красне письменство Херсонщини не забуває світле ім’я майстра пейзажної лірики, патріота соборної України, просвітянки Валентини Наумич.
Вірю, що перший том двотомного повного зібрання творів Валентини Наумич, який цими днями побачив світ у Херсонській філії Видавничого центру «Просвіта», наснажуватиме ще не одне покоління літературознавців та мовознавців, викладачів та письменників на дослідження життєдайної сили щиросердного Слова, на відродження у собі, за прикладом Валентини Іванівни, джерела любові та добра, дарованого нам Господом Богом.

Олег ОЛЕКСЮК, голова Правління Херсонського обласного об'єднання Громадської організації "Всеукраїнське товариство "Просвіта" імені Тараса Шевченка, член Національної Спілки письменників України та Національної Спілки журналістів України