Певно, немає у світі українця, який би не захоплювався виступами знаменитого хору імені Григорія Верьовки. І цього 2020 року на День Державного прапора України херсонці та гості міста на Дніпрі мали радість наживо почути життєдайний спів 66 виконавців Національного академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки. Шквал оплесків і вигуки «Браво!» супроводжували всю концертну програму хору в центрі українського міста Херсона. Про цей хор сьогодні можна прочитати сотні, а можливо, й тисячі схвальних статей у ЗМІ на всіх континентах Землі. А от про родоначальника візитівки Незалежної України, про відомого диригента і композитора Григорія Верьовки судження неоднозначні, як про будь-яку творчу особистість, яка добилася визначних результатів у ті складні, насичені смертельним страхом, радянські часи.
Народився Григорій Гурійович Верьовка 25 грудня 1895 року у селі Березна на Чернігівщині у досить бідній багатодітній родині, де мама і тато мали клопоти виховувати 12 дітей. Батько Гурій Верьовка, щоб якось прогодувати родину, перебивався тимчасовими заробітками. Дуже тяжко працював, але свого хобі не полишав. Він дуже любив грати на скрипці. Цю любов до української музики і до української пісні успадкував і його син Григорій. Та й рідний брат Григорія Антон Верьовка теж славився своїми музичними здібностями. Ще Антон Верьовка залишився в пам’яті народній як видатний краєзнавець і фольклорист.
Здобувати освіту Григорія Верьовку батьки віддали до місцевої трирічки, але, побачивши талант до музики, батько наполіг і віддав його до Архієрейського хору в Чернігові. Невдовзі Григорій Верьовка став семінаристом духовного училища. Перші композиторські кроки Григорій зробив ще в Чернігівській семінарії. Але тоді це були не авторські твори, а обробка українських народних пісень.
У 1918 році Григорій вступив до Київського музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка до класу композиції під керівництвом Болеслава Яворського. Потім навчався на відділенні диригування в Олександра Орлова.
У період студіювання в інституті організував аматорський гурток самодіяльності. Трохи пізніше разом зі своїми друзями Тичиною та Магорським створили великий хор, який в майбутньому стане капелою імені Леонтовича.
У 1925 році відкрилася професійна музична школа, директором якої став саме Григорій Верьовка. Окрім адміністративної роботи, Григорія цікавила ще й композиторська діяльність. Григорій почав писати власні інструментальні композиції для скрипки та симфонічного оркестру. Спрагу писати інструментальні твори він задовольняв і в подальші роки. З-під його пера вийшли інструментальні твори: для малого симфонічного оркестру — сюїта «П'ять народних пісень» (1929), для симфонічного оркестру — «Вулична інтермедія» (1930), для скрипки і фортепіано — Соната (1932), «Лірична пісня» (1933); для 2-х скрипок і фортепіано — обр. укр. народних пісень (1934); для оркестру народних інструментів — обр. «Плескач» (1935) тощо.
Також в цей період з’являють на світ романси молодого композитора Григорія Верьовки: «Подивилась ясно», «По один бік верби», «Співає стежка на город», «Зелена неділя» (сл. П. Тичини, 1919—20), «Хтось мене ще пам'ятає» (сл. О. Олеся, 1919—20), «На хуторі» (сл. П. Тичини, 1922—23), «Закружляли в вітрі золотому» (сл. М. Рильського, 1925), «Я знаю» (сл. Є. Плужника. 1925), «На червоній на весні» (сл. А. Акопяна, пер. П. Тичини, 1925), «Сміхом і піснями зацвісти» (сл. В. Сосюри, 1931), «Ой не п'ються пива, меди» (сл. Т. Шевченка, 1934) тощо. Композитор Верьовка пише і твори для співу a cappella: «Нехай собі та й шумлять дуби», мішаний хор (сл. П. Тичини, 1923), «Там на горі за Дніпром», мішаний хор (сл. П. Тичини, 1924), «Заклик», мішаний хор (сл. Д. Загула, 1927) тощо.
Від 1931 року Григорій Верьовка почав викладати уроки хорового вокалу в Київській консерваторії (нині Національна музична академія України імені Петра Чайковського). З 1935 року по 1941 – диригент капели заводу «Більшовик» (Київ). І хоча в цей період було не просто пропагувати українську пісню, проте, ризикуючи власною свободою і життям, Григорій Верьовка активно працює над обробками українських народних пісень для змішаного хору. З під пера майстра з’являються пісні: «Поза лугом зелененьким» (1934), «І шумить і гуде», «Ой у полі могила» (1935), «Чи це ж тії чоботи», «По діброві вітер виє» (1938—39), «Ой як стало зелено» (сл. В. Бичка, 1936), «Ой чого ти, земле, молодіти стала», мішаний хор (сл. нар., 1936), «Не забудь юних днів», мішаний хор (сл. І. Франка, 1941) та ін.
1941—1943 роки — науковий співробітник Інституту фольклору АН УРСР, перебуває у примусовій евакуації в азійській частині СРСР. Григорій Верьовка збирає й опрацьовує башкирський фольклор. Тоді композитор створив пісні патріотичного характеру, зокрема поклав на музику слова Максима Рильського – “За край наш багатий”, Павла Тичини – “Ми йдемо на бій”, Миколи Бажана “Клятва” тощо. Разом із ансамблем Верьовка дав понад 20 концертів перед солдатами. У вересні 1943-го його відкликали до Москви.
Після визволення Києва від німецько-фашистських загарбників з 1943 року до 1964 року за дорученням ЦК КПРС Григорій Верьовка є організатором, художнім керівником і головним диригентом українського народного хору, який з 1965 року буде найменовано його іменем. Хор репрезентував українське мистецтво в багатьох містах СРСР, Румунії (1952, 1956), Польщі (1953), Фінляндії (1954), Бельгії та Люксембурґу (1958), Німеччини (1959, 1960), Югославії (1962). Помічницею і духовною сестрою для Верьовки стала його дружина Елеонора Скрипчинська. Разом вони створили колектив, який невдовзі засяяв яскравою зіркою на небосхилі. Всесвітньовідомий український письменник Олесь Гончар про них написав: “Таке славне подружжя! Все життя віддали українській культурі”. За три роки Григорію Верьовці присвоїли звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР, наступного – 1947-го – професора Київської консерваторії. 1948 року — Верьовку за тривалу концертну діяльність відзначено Сталінською премією. Не слід забувати і те, що від 1943 року до 1952 року Григорій Гурійович Верьовка перебував ще й на посаді голови Спілки композиторів УРСР (нині Національна спілка композиторів України).
До останнього свого подиху Григорій Гурійович присвячував свій вільний час аранжуванню українських народних пісень, серед яких «Ішов козак потайком», «Місяць на небі», «Рибалка молоденький», «Ой ходив чумак» (1951), «Пливе човен», «Ти, дівчино, ти, моє серденько», «Сім день молотила» (1956), «Чи ти чула, молода дівчина» (1960), а також аранжував 2 польські і 2 чеські народні мелодії. Створив численні хоророві обробки ще й російських, польських та інших народних пісень. Написав Григорій Гурійович низку статей, присвячених проблемам розвитку музичного мистецтва, зокрема диригуванню та творчості М. Леонтовича.
Варто згадати іще один епізод з життя видатного диригента і композитора Григорія Верьовки, про який люблять згадувати представники української діаспори в Німеччині: «Саме під час гастрольного туру в Мюнхені надійшла звістка про смерть Степана Бандери, якого вбили совітськими спецслужбами. На концерт хору прийшли люди, які саме поверталися з похоронної процесії. Напруження в залі нагадувало очікування від вибуху бомби. На сцену вийшов Григорій Верьовка, змахнув диригентською паличкою і в залу захопило “Реве та стогне Дніпр широкий”. По завершенню тиша, а потім вибух оплесків. Наступною композицією стала не менше могутня пісня “Чуєш, брате мій!”. Та вже наступного дня, посольство СРСР в Німеччині надіслало документ-заборону на виконання цієї пісні.» І якщо його всюдисущі задрівники після такого епізоду чекали на покарання уславленого композитора, то вийшло навпаки – 1960 року Григорій Верьовка їм на зло став ще й народним артистом УРСР. Взагалі, все свідоме життя Григорій Гурійович весь час перебував під прицілом каральних органів Радянського Союзу. І часто-густо за одне і теж міг або поплатитися життям, або ж бути нагородженим. Певно, в сорочці народився. Та про це дослідники його творчості мовчать.
Верьовка як композитор працював на ниві хорової та масової пісні. Твори колективу набули популярності та стали справжніми народними хітами, зокрема композиції, присвячені рідній землі: “Ой, як стало зелено”, “Ой чого ти земле, молодіти стала” тощо. Жартівливі пісні також були присутні в репертуарі ансамблю, найяскравіша з них – народна “І шумить, і гуде”. Творчість Верьовки – це пряма спадкоємиця Леонтовича та Стеценка. Хор, який він очолював, став взірцем для подальших колективів, які виникали в обласних центрах України.
Помер видатний композитор Григорій Гурійович Верьовка 21 жовтня 1964 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. Надгробок виконав скульптор Еліус Фрідман (скульптор-монументаліст, заслужений діяч мистецтв УРСР). 1967 року на батьківщині композитора у смт. Березні споруджено пам'ятник — бюст із оргскла на чотирикутному постаменті (вис. 2,4 м), що спирається на залізобетонний стилобат. Скульптор О. О. Мельничук, архітектор В. М. Онащенко. Встановлений 18 червня у сквері між вулицею Радянською і вулицею Товстухи. 1968 — Григорієві Верьовці присвоєна Державна премія УРСР імені Тараса Шевченка (разом з Анатолієм Авдієвським). 1974 року — іменем Григорія Верьовки була названа вулиця в м. Чернігів (Деснянський район, на території колишнього с. Бобровиці). 2011 року — іменем Григорія Верьовки названа одна з вулиць Києва.
Цього року 25 грудня українці планети відзначили 125-річчя від Дня народження видатного українського композитора, заслуженого діяча мистецтв України, народного артиста України, диригента і педагога Григорія Гурійовича Верьовки. Шануймо свої самоцвіти!
Олег Олексюк,
заслужений працівник культури України,
керівник проєкту «Українська Хата – талантами багата».
