Нещодавно пошта принесла мені з України невеличку своїм об’ємом, але глибоку змістом книжку – художньо-історичний нарис п. н. «Козацький степ». І назва книжки, і картина козака на коні, що на обкладинці, «Стій! Випала люлька з табаком» авторства А.Н. Герасимова, відразу привернули мою увагу. Це, тим більше, що в мене все був сантимент до козацтва, бо ж і я козацького роду, хоч у степах України ніколи в житті не бував, весь вік прожив поза Батьківщиною.
Моїм обмеженим джерелом знань про наш степовий край, в основному, були курси з історії України, поеми Тараса Шевченка та принагідна література. Цього однак не було досить, тож трапилась нагода краще познайомитись з нашим минулим та з життям і творчістю письменників, які народилися, жили або перебували на Херсонщині і писали про красу і гармонію таврійського козацького степу, про боротьбу за свободу та незалежність Батьківщини, і все це на тлі сучасних подій в Україні.
Я мав особливу приємність і насолоду гортати і перечитувати цю книжку коли відпочивав цього року на островах Карибського моря. Вона, ця книжка, безперечно, має притягальну силу. Хотілось також довідатися про те, чи залишився в Україні свідомий дух нащадків наших славних козаків, чи теж затратився за довгі роки російського поневолення і московщення. Цікаво було також дещо довідатися про шановного автора твору з козацьким іменем, що йде від козаків-степовиків Кизи-Кермену на Херсонщині (тепер Берислав), де його прадід Родіон Гайдамака в царські часи в козацькому коші був писарем, а дід був козацьким старшиною. Батько Василь у радянські часи був будівельником, а його син, Василь Гайдамака – став військовим моряком-підводником. Він – полковник медичної служби, Почесний магістр військово-медичної академії, журналіст, поет, прозаїк, мариніст, родом з Херсону.
Події в книжці відбуваються, в основному, на тлі розмови батька Василя з сином Сергієм, який приїхав з Нижнього Новгорода (Росія) на відпочинок до батька. Сергій виріс на Далекому Сході, де служив довгий час його батько на Тихоокеанському військово-морському флоті. Сергій одружений з росіянкою, яка говорить лише російською мовою, але розуміє українську. Подія немов перекликається з переказом про євшан-зілля. Батько бажав показати синові і невістки красу рідної землі – безмежний образ степу в творчості українських письменників, познайомити його з важливими фактами в історії України, яких син не знав, бо замовчувалися, фальсифікувалися, а то й заборонялися за радянських часів, а в Російській Федерації продовжують і зараз замовчуватися. Тут маємо до діла з проблемою національної самоідентифікації. Парость правдивої інформації йде від батька до сина.
Василь Гайдамака порушує питання про наукові та загальновідомі багатьом факти з історії України та Росії, пояснює як вони фальсифікуються, заперечуються або перекручуються російськими істориками і політиками. На
підтвердження цього наводить приклади, зокрема, про «руську» Анну Ярославну – дочку київського князя Ярослава Мудрого, яка була королевою Франції. Відомо ж бо, що саме Україна, а не Росія є спадкоємницею і наступницею Київської Руси. Цинічно, підсумовує автор, коли одна країна краде в іншої історію, науку, культуру, приписує собі не своїх вчених, митців, навіть святих.
Автор вимальовує перед читачем козацький степ як символ волі, боротьби за свободу і незалежність України, як символ краси і гармонії, як символ різнобарвних і чарівних пейзажів. За ним постає патріотичний, величезний, національно-виховний потенціал, що є сьогодні необхідним та актуальним, – підсумовує автор. Батька і сина Сергія єднають однакові погляди на життя, на історичні події та служба у збройних силах, фахова медична освіта й одна професія – військовий лікар ширшого профілю: син у армійських військових частинах, а батько – на військових кораблях флоту. Обидва цікавляться козацьким минулим Таврійського краю. Батько показує синові родинні світлини, кам’яні козацькі хрести своїх предків на цвинтарі, розповідає про них, про смерть діда Івана – сина Родіона від Голодомору. Батько немов відкриває синові очі на правдиві події. Багато чого син довідується вперше. Батько Василь із сином Сергієм відвідували Кам’янську Січ і могилу кошового отамана Кам’янської Січі Костя Гордієнка, пам’ятну стелу на честь 300-річчя Кам’янської Січі, згадують про важливі історичні події. Публікацію збагачує мапа дніпрових порогів і розташування Січі в різні періоди її існування.
Автор нагадує, що «коли у США приймали Конституцію, то спирались на перший в Європі демократичний конституційний документ 1710 року, який розробляв Гетьман Пилип Орлик і запорозькі козаки на чолі з Костем Гордієнком». Вони були патріотами України і виступали проти московського
насильства. Батько показує і рекомендує синові прочитати нові публікації про козацьке минулепо: «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове», «Хто є хто в українській історії», «Повернення отаманів гайдамацького краю», «Народна пам’ять про козаків»… Йому приємно, коли син цікавиться справжнім минулим свого гайдамацького роду та своєї Батьківщини. Сергій та невістка вперше довідуються від батька про те, що в серпні 1941 року, коли радянські війська відступали перед німцями, то сапери, за наказом командування, підірвали ДніпроГЕС. Ні місцеве населення, ні війська не були попереджені про небезпеку. Піднялася гігантська, понад двадцяти метрів хвиля. В одну мить загинули люди і радянські військові, що рухалися по дамбі. Хвиля знесла нижню частину Запоріжжя й затопила її мешканців... Водяна хвиля знищила села вздовж Дніпра. Історики твердять, що загинуло від двадцяти до ста тисяч народу. «Україна – не Росія, в Україні розкривають усі таємниці історії», – підсумовує автор.
Вражає розповідь про долю інвалідів війни, які «своїм каліцтвом псували картину щасливого радянського життя». Перед святкуванням
70-річчя Сталіна 1949 року, їх раптом не стало – забрали їх у казенні притулки. «Інших жебраків, які втратили здоров’я в ім’я перемоги, звезли за одну ніч на залізничні станції, відібравши паспорти й солдатські квитки, та відправили в
Сибір або на острів Валаам в Ладозькому озері, де вони нікому не були потрібні. Є свідчення, що частину калік відвезли в степи Казахстану й, викинувши з товарних вагонів, розстріляли. Доречно зауважує автор, що «хто-хто, а КДБ-шник Путін повинен знати страшну правду цього острова, як і інші злочини сталінського режиму. Попри те, сталінізм у Росії відроджується і влада цьому явно сприяє».
Автор стверджує, що в минулому доцільно промовчувалися успіхи українців у різних ділянках знання. Всі знають про те, що першу пересадку серця у світі здійснив Крістіан Бернард 1967 року, але херсонський хірург – головний лікар обласної лікарні Юрій Вороний здійснив першу в світі операцію пересадки нирки 1933 року, одначе, ні пам’ятника, ні пам’ятної дошки, ні назви лікарні на честь його імені, ні музею Юрія Вороного немає й досі. Сумно, очевидно. Росіяни люблять українських талановитих людей собі приписувати, напр.: славного народного артиста СРСР Сергія Бондарчука з Херсонщини за його фільми «Война и мир», «Они защищали Родину», «Молодая гвардия» тощо; знаменитого художника Іллю Рєпіна з села Осинівка Харківської губернії, талановитого актора і кінорежисера Євгена Матвєєва, родом з Херсонщини… Кремлівські керманичі навіть не дозволили поховати класика українського кіно Олександра Довженка в Україні. Його поховали в Москві…
Підсумовуючи свої міркування, Василь Гайдамака пише: «Розпад в майбутньому російської імперії, названої федерацією, – це закономірність, як Римської, Османської, Британської… СРСР». Він висловлює гнів з приводу анексії Криму та окупації частини Донбасу Росією та з гордістю пише про те, що на Херсонщині є десять краян-лауреатів Національної премії імені Т.Г. Шевченка. Серед них – відомі художники, архітектори, артисти, письменники й журналісти, а саме: Олексій Шовкуненко, Дмитро Міщенко, Анатолій Кичинський, Абрам Фріман, Микола Чернявський та інші.
Автор з пошаною пише про свого земляка – талановитого поета
Яра Славутича з Канади, який «рідному краєві присвятив чимало поетичних шедеврів». Засуджує однак драматурга Олександра Корнійчука за його п’єси «Загибель ескадри», «Платон Кречет» – усі в дусі похвали соціалістичного реалізму. За це його зробили академіком і Героєм праці та дали п’ять сталінських і ленінську премії, а його дружині Ванді Василевській – три сталінські премії. Серед письменників ходила епіграма: «Корнійчук і Ванда –
не сім’я, а банда».
Якщо Тарас Шевченко писав про красу українського села України ХІХ століття, яке було «неначе писанка», а за радянської влади початку ХХ століття геніальний драматург Микола Куліш (родом з села Чаплинки на Херсонщині) в своїх п’єсах змальовує жахливий стан у післяреволюційних селах, які він бачив, – страшний голод… Його розстріляли 1937 року на Соловках як одного з 1111 жертв режиму Сталіна. Приводом до арешту української еліти, пише автор, були звинувачення у нібито приналежності до таємних антирадянських організацій. Їх знищували тільки за те, що вони – українці, що розмовляли українською мовою, писали або говорили правду про Україну. Юрій Мушкетик – голова НСПУ наводить такі дані: «... з 650 українських літераторів у 1937 році залишилось 36. Вони були розстріляні або закатовані у таборах».
Ще 1930 року в Харкові відбувся т.зв. «розстріляний з’їзд», коли розстріляли всіх делегатів – 337 кобзарів, їхніх малолітніх поводирів, лірників і співців. Кобзарів знищували і в інших містах під приводом, що це «націоналістичні елементи», – уточнює В. Гайдамака. Вражає думка українофоба маршала Жукова про українців, які не змогли 1941 року евакуюватись і залишились в окупації. Він сказав, що вони мають бути виселені в Сибір, «щоб там будували свою Україну» (?!). Сергій все це слухав і був приголомшений ревеляціями батька. Дуже цікавим й інформаційним є розділ про херсонських письменників, яких «надихали дивовижні степові виднокола» – Борис Лавреньов, Микола Братан, Василь Загороднюк, Анатолій Кичинський, Валерій Кулик, Василь Мелешенко… До речі, до 100-літнього ювілею від дня народження Олеся Гончара, одну з центральних вулиць Херсона – вулицю Бєлінського перейменували на вулицю Олеся Гончара.
Про життя селян на Херсонщині за радянських часів автор пише, що вони платили всілякі податки, навіть за фруктові дерева, а виживали тільки за рахунок свого підсобного господарства. Колгоспники навіть паспортів не мали і не могли виїхати з села жити в місті. Жили кріпаками. Отаким було «щасливе» радянське життя в колгоспників.
Дуже цікавий розділ «Кремлівська фальсифікація історії». З нього довідуємось про те, що 1492 року під стінами тягинської фортеці українські козаки дали перший бій туркам. Автор вказує і на брехню Путіна, який у розмові з Президентом Америки Бушем нервово сказав, що «Україна – це не держава», а пізніше, на пресовій конференції в Москві знову повторив, що «України, як такої, ніколи не було. Вона, мовляв, з’явилася тільки після Жовтневої революції при радянській владі» (?!). Путін розуміє, що велика імперія, якою є Росія, повинна мати величезну історію. Саме тому Росія тепер намагається привласнити собі історію Київської Руси. Нахабству Путіна немає меж. Під час зустрічі у Версалі з Президентом Франції
Е. Макроном, безсоромно сказав: «Освічена французька публіка знає, про руську Анну Ярославну – королеву Франції...». Автор різко опрокидує такі й подібні брехливі нахабні заяви диктатора Росії. Навіть на карті України 1919 року позначені в її складі сучасні українські землі Росії – Курська, Воронежа, Кубані, Ставропілля й навіть Криму. Російські політики «забувають» про існування Запорізької Січі, яка мала ознаки державності та яку знищила цариця Катерина 1775 року, промовчують існування державного утворення Гетьманщини, яку знищив царат 1784 року, «забувають» і про проголошення
1918 року Української Народної Республіки, знищеної більшовицькою Росією. Багато чого забувають...
Відвідуючи Україну 2018 року, я з приємністю спостерігав написи на великих афішах: «Мова захищає наше серце, віра – душу, а армія – захищає нашу землю», під яким видніло ім'я Президента України Петра Порошенка. Чудово! Не забуваймо цих слів ні на мить! Василь Гайдамака доречно нагадує нам історичні слова Михайла Грушевського: «Завдяки історичній пам’яті людина стає особистістю, народ – нацією, країна – державою». Не забуваймо й цих слів.
Чимало місця В. Гайдамака присвятив козацькому степу у творах
Юрія Мушкетика. Він нагадує синові і невістці, що Херсонщина – це наша рідна батьківщина.
– Не забувайте про це, коли поїдете додому!
– Ти знаєш, дивуюсь і заздрю не тільки тобі, а взагалі нашому народу.
В українців такий патріотичний настрій, вони так палко люблять Україну! –
відповівСергій.
– А як ти думав? Ми можемо пишатися своєю державою, бо Україна – це не Московія, яка роками збільшувала свої землі шляхом завоювання, загарбання земель сусідів, а українських козаків називала розбійниками. Україна ніколи ні в кого нічого не захоплювала, а козаки – це вільні люди, трударі, діловиті, майстрові й винахідливі, які віддавали своє життя за свободу, за рідну землю...
Про своє місто В. Гайдамака на прощання з сином м.ін. так говорить:
«Херсон – рідне мені місто, яке я самовіддано й вірно люблю. Тільки одна його назва чого варта – грецького походження, від назви Херсонес – древній Корсунь, де князь Володимир прийняв хрещення». Про письменників, які
писали про козацький степовий край, він пише: – «це мудрі, талановиті люди,
патріоти нашої української землі, нашої держави, яка вистраждала свою свободу, незалежність кров’ю і потом, сльозами і тяжким життям наших предків. Українці гідні того, щоб їхнє життя нарешті поліпшилося, щоб жили у вільній демократичній державі разом із європейським цивілізованим світом. Саме за це кращі сини нашого народу гинули на Майдані, саме за це кладуть своє життя наші воїни на сході країни у війні, яку розв’язала кремлівська Росія». У розповідях автора про козацьке коріння наших предків, красу нашого краю, про знаних українських письменників, про козацький степ, який вони оспівують, відчувається його велика любов до України, до нашого Таврійського краю, до красеня Херсона, якому присвятив «Гімн Херсону».
Віками сяє над Дніпром
Херсон – земля моя гостинна!
Він славиться своїм добром,
Як наша люба Україна…
Книжка написана гарною українською мовою. Її легко читати. Вийшла у
видавництві «Український пріоритет» у Києві. Публікацію доповнюють і збагачують 4 мапи та 34 світлини. Тиражу публікації, на жаль, не названо. Можна здогадуватись, що він малий. Шкода. Варто б перевидати цю книжку, щоб прочитало її якнайбільше мешканців України, а Таврійського краю зокрема. Публікація підтверджує, що й досі залишився свідомий дух нащадків наших славних козаків у степах України.
У книжці трапляються деякі мовні та інші недоліки, яких не було б важко позбутися, напр.: рибак (ловець риб) замість правильного рибалка, заключні слова замість прикінцеві слова, чи у вас є іншій план дій замість чи у вас є інший план дій, мясом (без апострофа), мад’яр (з апострофом), все колить мене замість все коле мене, в красивому вбрані замість у гарному вбранні, у Ладозському озері замість у Ладозькому озері, вспомини замість спомини, госпіталь замість лікарня, шпиталь. Якось дуже не по-українському звучать англійські музичні терміни, що знущаються над нашою мовою, всякі «репи, хард рок, панк-рок, біг бенд». Ці дрібні недоліки аж ніяк не зменшують значення публікації.
Художньо-історичний нарис Василя Гайдамаки «Козацький степ» – цікава й повчальна, корисна та мудра книжка. Щиро рекомендую її українцям, які знають багато про свій рідний край і тим, які знають мало. Книжка збагачує усіх.
Про автора:
Микола Степанович Дупляк – великий патріот України, який живе і працює у США. Він знаний педагог (працював директором і учителем українознавчих предметів у школі імені Лесі Українки в Сиракузах та в Баффоло, США), відомий талановитий журналіст (був редактором газет «Народна воля», «Свобода» у Пенсильванії, друкував різнопланові публікації в цих газетах та в періодиці діаспори і України: «Америка» (США), «Національна трибуна» (США), «Лемківські вісті» (Канада), «Наше слово» (Польща), «Галичина» (Україна) тощо. Микола Дупляк – активний громадський діяч у США, користується повагою і визнанням діаспори, він член Союзу українських студентських товариств Америки, член Українського конгресового комітету Америки, секретар у Світовій федерації лемків…
Микола Дупляк родом з Західної України. Народився 19 лютого 1936 року в селі Рудавка Сяноцького повіту на Лемківщині. У дитячі роки став свідком і жертвою польської каральної акції «Вісла» 1947 року, примусово виселений всією родиною зі своєї пращурівської землі до північно-західної Польщі. Вчився у Щецині (Польща), писав вірші українською і польською мовами. 1960 року сім’я емігрувала до США. Молодий емігрант працював на різних роботах, учився, закінчив славістичний факультет Сиракузького університету (Нью Йорк). Подружжя М. Дупляка має три чарівні доньки, які закінчили школу українознавства та дев’ятеро найкращих, різного віку, внучат.
Микола Дупляк 2000 року став почесним членом міжкафедральної наукової лабораторії «Українська література в англомовному світі» при Херсонському державному університеті. Він є плідним, постійним співавтором видання «Вісник Таврійської фундації», що виходить із 2005 року. За цей період ним опубліковано у збірнику більше двадцяти матеріалів – репортажі, презентації, анотації… Микола Дупляк жваво цікавиться сучасними і минулими подіями в Україні, Польщі, і в інших країнах, знайомиться з новинами художньої, суспільно-політичної літератури та щиро ділиться своїми враженнями, висновками.
Іван Васильович Немченко – кандидат філологічних наук, доцент, завідувач міжкафедральної наукової лабораторії «Українська література в англомовному світі» при Херсонському державному університеті написав у «Віснику Таврійської фундації» (Вип. №12 – К-Херсон: Просвіта, 2016) дуже цікавий автобіографічний матеріал про життя і творчість нашого краянина – «Живе з Україною й для України…»: нашому співавторові з-за океану Миколі Дупляку – 80.
