"Європа мовчала..." - нарікав поет, звинувачуючи її в байдужості до української недолі. І не мав рації. На якій підставі Європа мусила б протягувати руку допомоги Україні, де один в луг, другий в плуг, на відміну від Польщі, Фінляндії, Литви, Латвії, Естонії, коли В. Винниченко тяг її в модні соціалістичні фантоми і постійно зазирав у вовчі московські очі, М. Грушевський комплексувався на автономіях й федералізмах, безпідставність яких показали Крути, коли С. Петлюра нищив талановитих полководців на кшталт Болбочана, коли Директорія єдналася з Польщею, зраджуючи ЗУНР, з якою й раніше не знаходила збіжності горизонтів розуміння, коли Гетьманат, не маючи підпори національних провідників, надто "чесних перед собою", кинувся до російських монархістів, коли тогочасні достойники боялися, як вогню, радикального М. Міхновського, націоналістичний проєкт якого міг би вивести України зі стану "відсутньої присутності", тощо? З ким Європа мала би говорити, коли не було повноцінного суб'єкта історичного поступу? І нині, коли останнім часом вже було налагодилися конструктивні зв'язки з Європою, коли вічно агресивну Москву було шорстко поставлено на належне місце, вони обриваються в небезпечній прогресії, ситуація 10-20-х років може повторитися щомиті, бо Європа розмовляє тільки з рівними їй самодостатніми суб'єктами історичного буття. Тому не варто скаржитися "Європа мовчала...". Не було їй потреби помічати й героїчного чину Карпатської України, на який Олександр Олесь (4 грудня 1878 -- 22 липня 1944) відгукнувся невеликою за обсягом збіркою «Цвіте трояндами», завершеною, як свідчить запис на останній сторінці, 29 грудня 1938 р. Вона складається з дванадцяти розділів, об’єднаних не тільки спільним ідейно-тематичним задумом, а й наскрізною композицією, що висвітлює тернистий шлях ліричного героя від поневіряння чужиною («Іду в тумані без дороги») з інфернальними створіннями на кшталт відьми –– до свободи, завершується оптимістичним розв’язанням екзистенційної проблеми, тому йдеться не про цикл, а про добре структуровану мікропоему. Твір зумовлений резистансним піднесенням Карпатської України. О. Олесь, захоплюючись цим поривом, покладав на нього великі надії:

Що сталось? Кажуть: «Угорі

Проміння сонця чи зорі»,

Ждемо. Надходить безліч їх,

І сльози світяться у всіх.

І віддих рідної землі

Почули ми –– старі й малі…

І всі ми впали на коліна:

Невже воскресла Україна?

Поетові, як і багатьом сучасникам, здавалося, що з Господнього благословення «відродилася держава, / Воскресла вдруге за віки!». Кульмінаційний злет мікропоеми плавно переходить у розв’язку великої перспективи, означеної метафорою, що, перегукуючись з назвою книжки, виконує роль символічного обрамлення: «над всім народом нашим воля / Цвіте трояндами заграв». Троп взято з вірша «Хто ви, що в стороні коханій?» (1919), рядки якого «Цвітуть квітки троянд із крові / На ваших головах замість вінків» зазнали пересемантизації у зв’язку з обнадійливими подіями на Срібній Землі.

У творчій спадщині О. Олеся збережена незакінчена мікропоема «Терновий вінок» (інша назва «Терновий вінок не зов’яне»), присвячена трагічній загибелі в Роттердамі полковника Є. Коновальця (23 травня 1938 р.) від замаскованого під коробку цукерок вибухового пристрою. Його підклав злочинець енкаведист П. Судоплатов, який, прикинувшись учасником підпільної організації в УСРР, втерся в довір’я голови ПУН. Твір має дві частини. У першій йдеться про дезорганізованих українців з «духом малим» («Куди іти і де й кого благати?!»), яким протистоять «великі люди» з «вільним духом», з пасіонарною вдачею («Перемогти або умерти, –– / Однаково: прекрасна мить!»), що мають на меті «Розкуть закуту Україну, / Звільнити вічного раба!». На Є. Коновальця (Отамана) покладена місія провідника нації з «терновим вінком». Загибель полковника викликала неабиякий розголос в Європі. Замах обріс різними версіями. О. Олесь був переконаний, що вбивство організувала Москва, скільки б вона не перекладала свій злочин на німців: «…Радіє змій в кремлівській залі, / …Повзе гадюка в Роттердам». Бо й справді, «спецоперацією», яку енкаведисти цинічно вважали «класикою» (Є. Савінцев, С. Лєкарєв та ін.), за зізнанням П. Судоплатова («Спецоперації. Луб’янка і Кремль 1930–1959 роки», 1997), керував особисто Й. Сталін. Поет, не знаходячи нічого людського у цих злочинцях, трактував їх як хтонічні істоти. Водночас він натякав на небезпечні за своїми наслідками конфлікти в оточенні ОУН («І побратим меча кує»), на протистояння бандерівців й мельниківців, але Організація, незважаючи на розбрат, всупереч сподіванням «змія північного», лишилася непорушною. Фінал мікропоеми обірвано неповним дев’ятим розділом зі словами пісні «…Сотня поляже –– / Тисяча натомість стане до боротьби», очевидно, навіяними відозвою ПУН, що закликала українців «бути готовим до нових боїв» (О. Баган). О. Олесь припускав, що твір «може бути окрема річ і іти як зв’язана тематично з "Цвіте трояндами" і навіть з "Кн[игою] без назви"». На звороті шостого аркуша машинописної копії (1938. –– 6 липня) поет дописав: «Терновий вінок. До ХІІ кн[иги]», але, очевидно, не дійшов остаточного висновку.

О. Олесь перевидав «Княжу Україну» (1940), надрукував книжечки для дітей, зокрема трилогію «Бабусина пригода», «Медвідь у гостях у бабусі», «Бабуся у гостях у медведя», а також драматичний етюд «На провесні» і «Грицеві курчата». Як свідчить Н. Макарик, інші збірки («Книга ХІІ», «Книга ХІІ», «Книжка без назви») поета, як і друга частина «Перезви», поема «Українка» (в чорновому варіанті –– «На шляху до України»), поемка для дітей «Свій до свого», драматичний етюд «Фінал», п’єса «Ніч на полонині», лібрето фільму «Мазепа» тощо, лишилися в рукописному вигляді, зберігалися в Людмили Красовської, згодом –– Зіни Геник-Березовської, поки не потрапили (1994) до Відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України («Слово і час». –– 1994. –– Ч. 7). Його перу належать вірші-текстівки, часто стилізовані під коломийку, написані до листівок про Прикарпаття художника Ори Покорного. О. Ольжич постійно підтримував свого батька, наполягав, аби той не покидав поезії, бо тільки вона «повновартно скаже про душу людини», радив написати поему життя першої половини ХХ ст., упорядкувати свій доробок («Слово і час. –– 1994. –– Ч. 7).

«Книжку без назви», охоплену ліричними рефлексіями героїчних подій Карпатської України, створену впродовж шести місяців (січень –– червень 1939 р.), О. Олесь планував ввести до збірки «Срібна земля». Він у січні того ж року відвідав Закарпаття, де О. Ольжич керував культурною реферантурою ОУН. Збірку відкривав «Пролог», записаний останнім в рукописі, але, очевидно, цим твором, в якому йдеться про минущість життя, яке поглинає ріка забуття Лета, й ототожнення сну і дійсності, мала б починатися книжка, присвячена осмисленню історично важливих подій пробудженої Карпатської України. Переживаючи їх, поет з’ясовував, чи справді відбувається національне відродження, тому, спостерігаючи за щасливими обличчями, ставив у вірші «12 лютого 1939» знак питання «Чи Різдво, чи Великдень на Срібній землі?». Того дня переміг виборчий блок Українське національне об’єднання, створений за ініціативою ОУН, тому «І сміються усі, і радіють усі». Ствердна відповідь не забарилася як впевненість, що невдовзі знову відкриється «Брама Золота, / І наш до болю рідний Київ» («Ми вже пройшли великий довгий шлях»), нарешті «Збереться Сойм і твердо скаже слово, / І від Карпат аж по Кавказ / Здригне душею кожен з нас / В цей день відродження й обнови». О. Олесь, як чимало його сучасників, сприймав резистансні процеси Срібної землі «прологом» визволення всієї України. Перша чверть рукопису переповнена оптимістичним пафосом. Його обриває розпач, означений каскадом питань і знаків оклику («Що сталося? О Боже! Зрада?», «Це божевілля! Боже! Боже!»), пов’язаний з героїчним спротивом молодих «лицарів Срібної землі!» («Упав стрілець на ґруні від гранати…») добре озброєному, чітко означеному агресору, що за тисячолітню історію так і не спромігся стати європейцем: «Мадяри йдуть… Орда азійська…».

Частина поезій нагадує збірку «Дні» Є. Плужника шорсткою констатацією національної трагедії, у порівнянні з якою пекло Данте –– «це забава»: «Ось їх ведуть, беззбройних бранців…», «Горить все тіло, як в огні…», «Так просто все… Так просто сталось...». На відміну від Є. Плужника, О. Олесь не лишався безстороннім спостерігачем кривавих подій, бо знав, що історично виправдані дії захисника («Умер він лицарем. Катам / Дививсь спокійно й гордо в очі…») не сумісні з цинічними вчинками безжального нападника: «З фото». Найбільше, що пекло душу поета, –– зрада краян, які знесилених героїв «назад у руки віддадуть мадярам» («Одступає військо… Стомлене, розбите…»), байдужість ситої Європи до страждань стероризованої нації («За людину сором… О мужі державні!») та псевдопатріотів: «Де ви були, "уславлені герої", / Коли боролись ми без зброї? / Сиділи в Празі, у Берліні, / Мечі кували Україні?» Переходячи до інвектив, не зловживаючи публіцистичним дискурсом, О. Олесь, поволі надавав своїм віршам сенсу автологічної поезії, майже позбавленої символістських натяків. Рукопис збірки, дарма що тут майже відсутня топосна конкретика історичних подій Карпатської України 1939 р., сприймається як ліричний документ тієї епохи. Вона проглядається у творах з авторською поміткою «До книги "Срібна земля"», зокрема у вірші «Замість привіту» (надрукований під псевдонімом В. Валентин у газеті «Нова свобода» від 25 лютого 1939 р.), в якому поет звертався до Хуста як осереддя національного відродження («Від Перечина до Хуста тільки пару кроків…»).

О. Олесь сподівався видати наприкінці 1942 р. «Книгу ХІІ» із центральним образом України –– втраченої і водночас присутньої в житті емігранта. До рукопису збірки ввійшли вірші 30-х –– початку 40-х років та кілька творів, написаних 1919 р. Вона ще не мала продуманої архітектоніки, давалася взнаки жанрова мішанина громадянської («"Іду на ви"… І як мені не йти…», «Ми йшли до спільної мети…», «Рабою в найми найнялась…», «Мазепа… Що літа –– віки…», «22 Січня –– наш великий день…»), пейзажної («"Стара Лука" коло Карлсбаду…» [Карлові Вари –– Ю. К.], «Не між тополь, дубів могучих…»), медитативної («Для хворого так мало, мало треба…»), любовної лірики, сатири («Де люди? Вмерли, поховались?», «Це ви збезчестили могили…», «Усі до неї залицялись…», «Десять об’єднань і безліч роз’єднань…», «В маленькій келії, далеко від людей…», «Байка, а не дійсність»), тематичних віршів (мотив національної катастрофи: «Вмирала ти і гасли зорі…», «В сиру землю поховали…», «1918 рік»; мотив еміграції: «Коли ти будеш на чужині…», «В чужім краю минають роки…»; спогадів: Чи думав я, що розлучаючись з тобою…», «Сестрам». «Сестрі») й образних («срібна хмаронька пливе», «огнем кохання», «барвисті квітки») повторень, закликів («Ну й нагулялось наше шумовиння…», «Щоб нам не казали, а ми будем жити…»), алегорій («Орли», «Навпроти великий будинок…»), рясноти зужитих поетизмів («служи своїй святині», «на рідній ниві», «над світом ясним») й символістських кліше («Хтось простяг мені обійми!..», «Хтось обсипав мене цвітом»). Серед віршів були твори, часто цитовані, як «Коли Україна за правом життя…» (з рефреном "Європа мовчала..."). О. Олесь відчував композиційну незбалансованість рукопису, мав намір попрацювати над його структурою. Він усвідомлював, що його вірші не завжди вписувалася в контекст лірики міжвоєнного двадцятиліття, де панували «римовані когорти», тому, іронізуючи («Мої пісні не до смаку… / Мої пісні "нудні, банальні"…»), протиставляв їм вічні цінності, символізовані лісом. Його доробок заповнював і суворий подих трагічної дійсності Другої світової війни («Не Київ упав… упали темні мури…») з її трагічними подіями: «І знов над людством меч… Не меч, а ніж!».

Привертають увагу вірші, сповнені вітальною енергією, коли ліричний герой, почуваючись переповненим життям, прагне бути вітром, аби протистояти бурі, або «метеликом маленьким», аби «цілувати кожну квітку польову» («Може, сонце, може, вітер…»), тішитися вервечкою переінакшень при збереженні свого єства. Глибоко пережита, завжди очікувана кожна мить розмаїтого світу має неоціненний сенс, спонукаючи ліричного героя зізнатися, що «варто жити на землі / Лише тому, хто міг пізнати / Любов і всі скарби її». Тому поет, будучи в поважному віці, відкидав думку про смерть, що засвідчено у вірші-діалозі рибалки з інфернальною Бабусею («худа, беззуба і горбата»), яка лишила його, охопленого повнотою життя, в спокої («Сидів на березі, дрімав…»). Очевидно, однією з причин такого піднесеного психостану була пізня закоханість О. Олеся в Марію Фабіанову. Невипадково в доробку поета з’явилися вірші просвітленої любовної лірики («Співи, співи… Скільки співу…»). Ліричний герой –– alter ego автора трактує кохану як неординарну подію («Ти народилася на світ…»), прагне перенести її в гармонійний простір, «де ліани й кипариси / Міцно-міцно обнялися / І втонули в забутті» («Взяв би я тебе на крила…»), пережити разом з нею душевне піднесення («Із очей твоїх упало…»). Він сприймає її всюдисутньою, тому важко переносить самотність без неї («Ти –– росинка раннім ранком…», «Тебе нема і знов я сам…»). Милування коханою підсилене тонкими пейзажними замальовками, які підкреслюють її граційність в імпресіоністичному триптиху «І. Ранок», «ІІ. День», ІІІ. Вечір», де кожен вірш викликає відмінне враження, дозволяє трактувати неоднозначний образ жінки під різними кутами зору.

«Книга ХІІІ» має умовну назву. Збірку вперше оприлюднено 2011 р. у І томі «О. Олесь. Лірика (еміграційна спадщина)» за автографом записника, подарованого авторові Галиною Лащенко (письменниця, художниця, громадський діяч) з побажанням «Для нових віршів». Рукопис складається з творів, написаних між 29 груднем 1943 р. й 12 березнем 1944 р., та циклу «В альбом Г[алині Лащенко]», котрий починається запевненням автора, що він виконає наказ цієї жінки, образ якої –– наскрізний у сув’язі 26-ти двострофних секстин з римуванням (ababab). Поет, апелюючи до вірного «друга Пегаса», відмежовуючись від «ритму й рим модерних», очевидно, вважає себе, всупереч версії літературознавців, традиційним поетом, пісні якого «ніхто» не чує. Експозиційним моментом циклу стала поява неординарної героїні, шанобливо названої займенником Ви. Зі слів автора можна дізнатися, що Вона, тікаючи від щастя, була водночас всюдиприсутня серед стихій –– і в горах, і повінь, і в боях: «Рука Господня держить Вас… / І над проваллям, і над морем…» Тільки вірність Божим завітам стає запорукою людської екзистенції. Будучи вродженим кардіоцентристом, О. Олесь радить відчинити «ворота серця», завжди бути самим собою, уникати мімікрії, блазенських наслідувань: «Співай, як Бог тобі велів, / Одвертим голосом», невіддільним від нового збройного резистансу, символізованого «мечем із рук від Бога». Поет дотримувався гармоніювання принципів Краси і Правди, що було властиво ранньому модернізму, вимог були самим собою в літературі, а не «тягать» «свіжі рими» «з чужих книжок, / Як жаб з болота», уникав будь-яких красивостей, тому брав за приклад прозу, де –– «ні зайвих "ахів", ні складів, / Думки прозорі, наче сльози», хоч не відкидав можливостей фантазії, адже «є вища в Вас мета, / На гори вийдете з долини». Скептично ставлячись до «модерних» новацій в письменстві, він і в 40-і роки лишався на позиціях раннього українського модернізму з виразними сецесійними ознаками. Проект збірки мав смислове обрамлення, завершувався віршем «Ось я і виконав наказ…», де автор, сповідаючись замовниці, не без гумору радив їй не дарувати «чистих зшитків».

Поезії, охоплені життєвою енергією, заповнювали, всупереч воєнній параної, рукописи О. Олеся до кінця його днів. Зібрані у виданні «Олександр Олесь. Твори в двох томах: Т. І» (2011) за редакцією Р. Радишевського, вони несли не тільки психотерапевтичну функцію, а й були запереченням мілітарного здичавіння. Тому поет в одному з віршів 1943 р., означених мудрістю людини, яка на своєму віку спізнала ціну життя, писав, не приховуючи захоплення Господнім творінням і собою в ньому: «Прекрасний світ! Який прекрасний світ! / І хто його створив нерукотворно? / Великий Майстер!!! Будівничий!», здатен «кожен атом, електрон / Живим зробити, духом напоїти».

Юрій Ковалів,

доктор філологічних наук, академік,

лауреат Національної премії  імені Тараса Шевченка