Всесвітньовідомий музикант і композитор Рудольф Шенкер стверджував: «Музика пробуджує мрію в людей усього світу, і насамперед у ті часи, коли для мрії в житті місця взагалі не залишається.» Звичайно, ж нас цікавить доля тих особистостей, які дарують або ж дарували нам відчути цю таїну душі. Я хочу вас познайомити з людиною, спів якої зачаровував, наснажував на шляхетні вчинки чоловіків і викликав море емоцій у жінок.
У кінці 1980-х його називали не інакше як улюбленець публіки з оксамитовим колоратурним баритоном, сповненим незабутніми пасажами та фіоритурами. На кожному із престижних концертів його присутність була обов’язковою. Його ім’я на афіші гарантувало аншлаг у концертній залі. Жінки Херсонщини і багатьох союзних республік колишнього Союзу жадали пов’язати свою долю саме з ним. Краса чоловіча і особиста харизма співака створювали незабутній образ мазунчика долі. Але чи все так легко і райдужно складувалось у житті цьогорічного ювіляра Михайла Трохимовича Дядченка?!
Народився Михайло Дядченко 22 травня 1941 року в родині інтелігентів. Батько – Трохим Михайлович Дядченко – відомий оперний співак Харківського оперного театру, який після аварії 1939 року був направлений органами ЦК КП УРСР створити і очолити галантерейну фабрику у Львові. Трохим Михайлович, розлучившись з першою дружиною і отримавши від неї у спадок двох діточок, вирушив творити індустріалізацію на західноукраїнських землях, куди віроломно увірвалися радянські війська і відповідно вирішили встановити свої порядки. Будівництво фабрики і запуск цехів давалися новим керманичам нелегко, але рухалися у заданому напрямку. На роботу брали кожного – і старого, і малого – хто здатний виконувати поставлені функціональні завдання. Так у приймальні директора Львівської галантерейної фабрики Дядченка Трохима Михайловича з’явилася на посаді секретаря-документознавця львівська красуня Елла Петрівна Вертипорох.
Молодесенька секретарка запалила іскру кохання у директора, травмованого не лише фізично після аварії, а і травмованого психологічно після розлучення із першою дружиною, яка покинула його з двома діточками напризволяще. Запалена іскра кохання переросла у справжню любов із взаємоповагою і взаємодопомогою. Молодесенька львів’янка у родині Дядченків стала справжньою ґаздинею. І попрати, і попрасувати, і смачненькою їжею чоловіка та трьох діточок почастувати - все вона тоді встигала. Окрім нагальної робити з документами та хатніх справ вона встигала ще й порадувати родину власним рукоділлям.
Рівно місяць минув від дня народження Михайлика як німецькі танки загуркотіли бруківкою старого Львова. Трохим Михайлович Дядченко знову виконував завдання партії. Він в короткі строки створив діючий і гарно зорганізований партизанський загін у Харкові. Його авторитет і вміння переконувати товаришів згуртували когорту патріотів у реальну загрозу для окупантів. Та всюдисуща зрада не дала змогу партизанити Трохиму Михайловичу до світлого дня визволення української землі від фашистських загарбників. Вже 1942 року він був розстріляний німецькими поліцаями в невеличкому містечку Мерефа. В ніч перед розстрілом Трохим Михайлович Дядченко гучно заспівав пісню «Чуєш, брате мій», про що неодноразово згадували старі мешканці цього містечка, поминаючи героя партизанського руху на Слобожанщині та Галичині.
А у Львові на допомогу матусі Михайлика прийшов старший зведений брат Борис – син Трохима Михайловича від першої дружини. Скрута матеріальна і лихоліття війни не зломили дух Дядченків, а навпаки згуртували родину. Спільними зусиллями молодесенька мама і діти долали всілякі негаразди. Старший брат Борис замінив Михайлику батька і всі чоловічі клопоти поклав на свої ще не змужнілі плечі.
Відомий американський письменник Джек Венс любив повторювати “Гарна музика завжди перемагає невдачу.” Так у родині Дядченків і складалося, що співаючи родиною у хатинці українські задушевні пісні, на думку приходили ідеї для вирішення тієї чи іншої проблеми. Пісня наснажувала на подолання труднощів. Михайлик зростав і пісня супроводжувала його по життю. У повоєнний час змалечку Михайлик слухав стару платівку із записом голосу батька. Мабуть, це і визначило у хлопця бажання співати.
Михайлик Дядченко закінчив середню школу 1961 року. І, напевно, гени дали про себе знати, бо того ж року він вступив на вокальне відділення Львівського музичного училища (педагог по вокалу Телегіна Марія Василівна). Королева джазу, відома американська співачка Елла Джейн Фіцджеральд наголошувала: «Єдина річ, краща від співу — ще більше співу». Навіть не здогадуючись про дану аксіому «першої леді американської пісні» Михайло Дядченко працював над постановкою голосу завзято і натхненно.
По завершенню навчання у Львівському музучилищі Михайло Дядченко був направлений солістом-вокалістом до Херсонської обласної філармонії, де і проявилися у повній мірі його вокальні здібності.
Директор філармонії Добрикін Ілля Семенович побачив у молодого артиста надзвичайно великий потенціал оперного співака. Концертна діяльність Михайла Дядченка дивувала. Його працездатність і постійна робота над розширенням і вдосконаленням репертуару розширювало і коло шанувальників таланту Михайла Трохимовича.
Виконання Михайлом Трохимовичем романсів, арій з опер, номерів з оперет та мюзиклів свідчили про широкий діапазон голосових можливостей співака. Правильно поставлене дихання та вміле володіння природніми вокальними резонаторами допомагало співакові виконувати складні вокальні партії в будь-яких і, навіть не пристосованих для цього, закладах.
Він став справжнім кумиром на усіх концертних майданчиках Північного Причорномор’я. Певно це теж допомогло познайомитися з херсонською красунею Людмилою, яка з молодих літ опанувала і до нині вірна професії косметолога. З часом закохані побралися. А двоє, поспіль народжених, доньок Вікторія і Юлія наснажували тата.
Художній керівник Херсонської обласної філармонії Шмат Олександр Іванович зорганізував симфонічний камерний оркестр, який згодом стали називати Оркестр «Гілея». І за рішенням обласної художньої ради очолив камерний оркестр молодий і амбіційний диригент Георгій Вазін. Не одну сотню концертів спільно із зазначеним оркестром чи то з камерним скрипковим квартетом провів соліст Херсонської обласної філармонії Михайло Дядченко. Їхні концерти з успіхом проходили на великих сценах України та інших союзних республік колишнього Радянського Союзу.
Запис із його голосом шанувальникам українського мистецтва можна почути і на вінілових платівках, зокрема на гігант-платівці «Сувенір Херсона», створеної 1978 року на центральній студії звукозапису «Мелодія» у Москві і присвяченої 200-річчю від Дня заснування міста на Дніпрі. Пісня «Наддніпрянські вогні» Юхима Валерштейна на слова Миколи Братана у виконанні Михайла Дядченка та вокального ансамблю «Тавричанка» Херсонського культурно-просвітнього училища (кер. Алла Домарацька) під супровід естрадного оркестру Будинку культури суднобудівників (диригент Віктор Осадчий) увійшла до плеяди кращих зразків вокального мистецтва України.
Про неабиякі здібності Михайла Трохимовича Дядченка свідчать і численні Дипломи за перемоги на тому чи іншому престижному конкурсі. Були й Почесні Грамоти. Наприклад, Почесна Грамота обласного управління культури за краще виконання творів українських композиторів ( 1967 р.), Почесна Грамота Міністерства культури України за особистий внесок у розвиток культури України (1970 р.). А 1981 року Михайло Трохимовим Дядченко був удостоєний звання Лауреата обласної молодіжної премії імені Іллі Кулика.
В інтерв’ю кореспондентові Херсонської обласної молодіжної газети Ользі Алеферко, яке розміщено у березні 1981 року під загальною назвою «Життя, озорене піснею», сам лауреат зазначав: «Пісня, що проросла з народних глибин й сама глибоко пустила корені в національний ґрунт, завжди жадана й хвилююча. З якою теплотою завжди віддячують слухачі за виконання, наприклад, пісні «Ой, ти, дівчино, з горіха зерня» (муз. А. Кос-Анатольського, сл.. І. Франка)!» І це молодий співак стверджував у дні розгулу Суслівської політ-каральної репресивної машини. Співак і тоді не баявся наголошувати на своїй приналежності до великої національної культури соборної України.
Часті гастрольні виступи в Польщі, Германії, Болгарії, Югославії та в столицях союзних республік колишнього Союзу інколи доповнювалися ще й звітними концертами кращих колективів області на сцені Київського Палацу культури «Україна», де Михайла Дядченка можна було почути і з симфонічним оркестром, і зі зведеним хором, і зі скрипковим струнним квартетом. Розмаїття репертуару дозволяло керівництву філармонії експлуатувати талант Михайла Трохимовича понаднормово. Хоча не забувайте, що в радянські часи багато не заробиш, якщо працюєш, навіть, більше за всіх інших. Матеріальні статки могли бути трішечки більшими, але все ж таки надто маленькими у порівнянні з доходами нинішніх зірок естради.
Восени 2001 року Михайло Трохимович Дядченко долучився до роботи Херсонського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Його часті виступи серед учнівської та студентської молоді з цікавими лекціями щодо історії життя і творчості відомих українських вокалістів, які невтомно працювали в осередках Товариства «Просвіта» на теренах України в кінці ХІХ та початку ХХ століття, сприяли розширенню кола прихильників «Просвіти» серед творчої молоді.
Чудовий батько, щиросердний дідусь та людяний краянин Михайло Дядченко і нині може собі дозволити виконання українських пісень на широку глядацьку аудиторію в школі, де навчаються онуки, чи то у обласній книгозбірні імені Олеся Гончара на засіданні артлабораторії «Українська Хата – талантами багата». А можливо і ми матимемо змогу провести з ним зустріч в рамках проєкту «Гордість Херсонщини», другий сезон якого розпочався 25 лютого 2021 року.
Від себе особисто і усіх шанувальників українського мистецтва смаглявої Таврії хочеться побажати, щоб і у цьогорічні ювілейні для Михайла Трохимовича дні і в наступні роки він наснажував молодь своєю відданістю українській національній культурі, просвітництвом та людяністю, якої зараз так бракує серед зіркового бомонду.
Олег ОЛЕКСЮК,
Заслужений працівник культури України,
Голова ХОО ВУТ «Просвіта» ім.. Т. Шевченка.
