Його називали Божим мазунчиком, херсонцем світового визнання, актором, якому пощастило зіграти Чехова, який так і не встиг зіграти Дон Кіхота. Він перший серед кіноакторів України отримав звання «Народного». Народний улюбленець та людина компанійської вдачі Микола Григорович Гринько народився в день весняного Миколая, 22 травня, 1920 року в сім’ї акторів у місті Херсоні. Батько - Григорій Іванович Гринько - прекрасний актор і режисер, який завершив свою акторську кар’єру вже у Чернівецькому драматичному театрі. Мати – Лілія Казимирівна Броневська – заслужена артистка УРСР, тривалий час радувала публіку своєю грою у Запорізькому драматичному театрі. А починали вони удвох в Первомайському робітничо-селянському пересувному театрі. Їхний синок Микола теж з юних літ мріяв стати актором, як його батьки та хрещена мати – знаменита українська співачка і акторка Оксана Петрусенко. Та на заваді його юнацьких планів стала війна.
Але і на фронтах Другої Світової війни його компанійська вдача, доброзичливий гумор та людяність приваблювала людей. Як згадували його однополчани, що дотепні жарти Миколи Гринька були необхідні їм, як хороший фільм, як довгоочікуваний лист з дому. Він співав сатиричні куплети, танцював, копіював відомих виконавців, їздив у сусідні військові підрозділи з концертами. У 1943 році його було призначено начальником офіцерського клубу, де він здобув свій перший режисерський досвід.
По завершенню Другої світової Микола Григорович переїхав ближче до мами і з 1946 до 1955 року він працював у Запорізькому українському музично-драматичному театрі. Бо батьки розлучилися ще до війни, і більше їхні стежки не перепліталися. А от у Миколи Григоровича, людини надзвичайно порядної і чесної, на диво заздрівникам доля складалася неймовірно, я б сказав, з райдужними проясненнями. З 1955 року Микола Григорович працює актором та художнім керівником Київського естрадного оркестру «Дніпро».
Вже з 1956 року до1963 року він був знаним актором Укрконцерту. Ще у 1951 році молодий ветеран Другої світової війни Микола Гринько зіграв епізодичну роль бунтівника у фільмі Тарас Шевченко, де його навіть у титри не записали. Проте вже 1956 року вийшли на екрани фільм «Есть такой парень», де Микола Григорович зіграв роль робітника, та фільм «Павка Корчагин», де наш земляк зіграв роль начальника залізничної станції, а 1957 року у радянському фільмі «Правда» він зіграв матроса-телеграфіста. Він подобався глядачеві і режисери любили його. Всесвітньовідомий кінорежисер і друг нашого земляка Андрій Тарковський зазначав: «Гринько має глибоку артистичну природу, настільки мобільну й точну, налаштовану на життєву правду, що у будь-якому оточенні він є природним». Загалом він зіграв у 150 фільмах і всюди вирізнявся з-поміж інших його акторський талант. Акдемік Ярослав Голобородько високо оцінює кіноакторські досягнення нашого земляка: «Микола Гринько був по-справжньому культовим кіноактором, улюбленцем освіченої та елітарної глядацької публіки». І наголошує, що цьому сприяли саме його тісна співпраця з Андрієм Тарковським. Актор і режисер знайшли один одного. «Херсонець Микола Гринько, - наголошує академік Ярослав Голобородько,- зіграв ролі у таких стрічках Тарковського, що стали класикою світового кіномистецтва, як «Іванове дитинство» (1962 рік, головний приз авторитетного Міжнародного кінофестивалю у Венеції та низка інших премій), «Андрій Рубльов» (1971 рік, премія ФІПРЕССІ – Міжнародної асоціації кінопреси на найпрестижнішому кінофестивалі у Каннах), «Солярис» (1973 рік, спеціальна премія Міжнародного Канського кінофоруму), «Дзеркало» (1975 рік), «Сталкер» (1980 рік)». Це фільми, які і зараз дивишся із задоволенням. Я цілком погоджуюсь з Ярославом Юрійовичем Голобородьком, що херсонець Микола Гринько був актором світового рівня.
З 1963 року розпочинається його діяльність на Київській кіностудії художніх фільмів, де він став одним із найбільш затребуваних митців. Його ролі запам’ятовуються глядачеві своєю щирістю та природнім звучанням. Ще 1969 року Миколі Гринько присвоюють Заслуженого артиста УРСР, а вже 1973 року наш земляк першим серед українських кіноакторів був удостоєний високого звання "Народний артист УРСР". Він знімався на кіностудіях України, Радянського Союзу, Європи. Фільми за його участю обійшли кінотеатри й екрани багатьох країн і, певно, усіх континентів планети Земля. Такі фільми як «Мир входящему» (1961 рік), «Большая дорога» (1962 рік), «Тіні забутих предків» (1964 рік), «Війна і мир» (1966 рік), «Загибель ескадри» (1966 рік), «Море у вогні» (1972 рік), «Города и годы» (1973 рік), «Ні пуху, ні пера» (1973 рік), «Автомобиль, скрипка и собака Клякса» (1974 рік), «У самого Чорного моря» (1975 рік), «Аты-быты, шли солдаты» та «Дума про Ковпака» (1976 року) є справді знаковили кінострічками того часу. Та для малечі 70-х він запамятався саме в ролі Папи Карло у фільмі «Приключение Буратино» (1975 рік) та в ролі професора у фільмі «Приключение Электроника» (1979 рік). Це був зірковий час для кіноактора. Слава і всесвітнє визнання супроводжувало його по життю, як і єдине на все життя кохання, яке лише у зрілому 39-річному віці актора ознаменувалось весіллям та штампом у паспорті. І те що його дружина Айше Чулак-Огли-Гринько молодша на 12 років аж ніяк не завадило їм прожити разом понад 30 щасливих років. Пані Айше згадує, що режисери Алов і Наумов « прозвали його українським Гаррі Купером. Ще робота у нас була в естраді, а вони його покликали на пробу в цьому фільмі. І ми в нашому колективі щось переставили, конферанс скоротили, щось на себе хтось узяв, а він поїхав на пробу. І пройшов. Власне, це була добра заявка. Це був справді дуже симпатичний американець. Коли картину взяли на міжнародний фестиваль, американці сказали: «Ну ось, ви ж не обійшлися без нашого американського актора, не всі ваші актори». Алов і Наумов кажуть: «Це наш український хлопець Микола Гринько». З цього, власне, все і почалося. Картина у Венеції отримала перший приз. Але був іще один — смішний і зовсім не очікуваний: «За рекламу машин фірми «Студебеккер» актору, що провів машину цієї фірми по дорогах війни у кінострічці, присудити... машину фірми «Студебеккер». Микола її, звісно, не отримав». Така вже була тоді радянська дійсність.
Про фільм «Сюжет для невеликого оповідання» (1969 рік), про чудову гру Миколи Григоровича Гринька писала англійська, французька, італійська, болгарська, німецька, польська преса. По-доброму заздрили українському актору всесвітньовідомі артисти. «Люблю твори Чехова. І дуже заздрю Миколі Гриньку, якому пощастило зіграти самого Чехова», – сказав в одному з інтерв’ю після перегляду «Сюжету...» відомий англійський актор Пітер Фінч. Дійсно, справді зоряний шлях кіноактора супроводжувався каторжною щоденною працею, величними творчими звершеннями та визнанням і серед акторів, і серед глядачів. Не менш помітними були його роботи у фільмах «Тимур и его команда» (1976 рік), «Авдотья Паловна» (1966 рік), «Чорное солнце» (1970 рік), «Ночной мотоциклист» (1972 рік), «Ефект ромашки» та «Каждый вечер после роботы» (1973 рік), «Под каменным небом» та «Приключение в городе, которого нет» (1974 рік), «Полковник в отставки» та «Пропавшая экспедиция» (1975 рік), «Освобождение Праги» і «Такая она игра» (1976 рік). Взагалі 1976 року наш земляк зіграв у 8 кінофільмах, а 1980 року він мав радість зніматися у 12 кінострічках.
Про Миколу Гринька неодноразово писала мистецька преса, підкреслюючи такі властивості його акторської манери, як внутрішня глибина, лаконічність рухів, виразна стриманість почуттів, емоцій і тонке відчуття ігрової паузи. Його ім’я, його постать, репрезентовані у багатьох фахових та загальних енциклопедіях і назавжди увійшли до скарбниці національної художньої культури та українського кіномистецтва.
Його гра у фільмах «Ярослав Мудрий» (1981 рік), «Останній гейм» (1981 рік), «Довге відлуння» (1983 рік), «Пароль знали двое» (1985 рік), «Сестра моя Люся» (1985 рік) та «Предлагаю руку и сердце» (1988 рік) і зараз беруть за серце, і нині залишаються ознакою акторської майстерності нашого земляка, Народного артиста України Миколи Гринька. Господні зерна, засіяні в душу Миколи Григоровича ще в його дитячі та юнацькі роки, проросли благодатним врожаєм справді культових фільмів радянської епохи ХХ століття. І його зустрічі з шанувальниками в переповнених залах багатьох міст колишнього Радянського Союзу цьому підтвердження. Я думаю, що і у Херсоні, в Олешках та Голій Пристані, Білозерці та Високопіллі згадують театрали про щасливі миттєвості спілкування з зіркою української кінематографії.
Актор природнього людського духу і психологічно вишуканої свідомості Микола Григорович Гринько відійшов у засвіти 10 червня 1989 року на 70 році життя. Цього 2020 року вдячні шанувальники його таланту згадають про нього в день весняного Миколая, день, коли 100 років тому південе містечко Херсон подарувало світові талановитого актора і вірного друга, надійного чоловіка та доброзичливого митця.
Вдячні херсонці шанують пам'ять народного артиста України Гринька Миколи Григоровича. Його ім’я увічнено у назві однієї з вулиць м. Херсона. Його дружина Айше Рафатівна Чулак-Огли-Гринько доклала чималих зусиль, але встановила величний пам’ятник артистові на цвинтарі та відкрила борильєф Миколі Григоровичу Гриньку на будинку, де проживав всесвітньовідомий артист останні п’ять років свого життя.
Олег ОЛЕКСЮК,
Заслужений працівник культури України,
Голова Правління ГО «Українська Хата – талантами багата»
